Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть
свободными –
нам не стать с вами даже
сводными.
Вы себя окрестили
"старшими" -
нам бы младшими, да не
вашими.
Вас так много, а, жаль,
безликие.
Вы огромные, мы – великие.
Анастасія Дмитрук, сучасна поетеса
Твір Степана Васильченка «Ось та Ась» хоч і прийнято
вважати думою-казкою за всіма жанровими ознаками, проте він явно орієнтований
не на дітей, а на значно доросліших читачів. Позаяк автор вибудовує свій сюжет
навколо одвічної проблеми українського народу – боротьби за свободу і
незалежність, за вільне життя без російського гніту та можливість власноруч
творити світле майбутнє без настанов та вказівок «наших братів».
У своєму творі Васильченко у метафоричній формі
відобразив увесь трагізм українсько-російських відносин, тернистий шлях
становлення українського народу як повноцінної нації під постійним впливом
східного сусіда. Всього у кількох сторінках авторові вдалося передати багатовікову
історію ворожнечі, підлості, зради, яка почалась ще за часів
Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, – і триває
досі…
Протягом віків Росія робила все, аби знищити Україну як
незалежну державу, а українців – як націю, заживо поховати українську культуру,
мову, традиції… На прикладі ставлення москаля Ася до козака Ося у казці продемонстровано підступні плани Московії,
ганебні утиски Російської імперії, жорстокі заборони СРСР, наполеонівські
амбіції та манію величі сучасної Росії. Проте, варто зауважити, що поряд із
невіглаством та зверхністю росіян, Васильченко висміює довірливість та майже
дитячу наївність українців, які чи то через надмірну доброту, чи то через
недостатню рішучість, не завжди можуть дати відсіч ворогу.
Проводячи паралелі між думою-казкою «Ось та Ась» та
нинішньою ситуацією, мені пригадався вірш Павла Тичини, який, що доволі цікаво,
теж написаний у 1918 році:
На
майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.
Прощавайте,
ждіте волі,—
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…
На
майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На
майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
Чи не нагадує Вам цей вірш нашу Революцію Гідності? Після
таких творів, їхніх авторів можна вважати воістину провидцями, здатними
пророчити майбутнє. На превеликий жаль, більшість українців не читали і не
знають ні думи-казки Васильченка, ні вірша Тичини. Хоча, мені здається, саме
вони мають бути, як мінімум, в шкільній програмі. Ймовірно, якби кожен з нас прочитав їх вчасно, ми б не допустили до влади
чергового «чабана», який знову ж
таки вбачатиме
в нас стадо овець… Граблі минулого тюкають нас по лобі, ми
ж маскуємо рани від них кремом обіцянок, а потім, невдоволені порушенням псевдоспокою,
знову стаємо до революції…
Направду, важко повірити, що Степан Васильченко написав
думу-казку «Ось та Ась» ще на початку минулого сторіччя, а не сьогодні, у наші
дні. Бо як би сумно не було визнавати, але події революції 20-х років повторюються знову… Ніби історія не здатна
вчитися на своїх помилках, ніби мало було тих невиправданих жертв, тих зламаних
надій і скалічених доль… І у ХХІ столітті – ері революційних відкриттів і новітніх
технологій ми вкотре маємо платити кров’ю нашим «братам і сусідам» за власну свободу і незалежність, щоб не зганьбити героїчного минулого наших
предків, щоб вибороти гідне майбутнє для наших нащадків…
Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Так писала відома українська
поетеса Ліна Костенко у своїй поемі «Берестечко», здавалося б, писала про події
давно минулі, а виявилося, тільки напророчила події прийдешні. І неможливо пояснити, чого саме домагається наш
східний сусід… І яка ж істинна причина, а головне, яка мета стоїть перед
росіянами зараз? Невже найбільшій країні Євразії не вистачає території? Невже
російській мові, якою говорять мільйони, загрожує зникнення? А головне – чим і
коли завинила Росії Україна? Васильченко
на прикладі Ося та Ася намагається дати відповіді на ці запитання… І схоже,
таки знаходить їх у банальному прагненні росіян влізти в чужий монастир зі
своїми правилами, бажанні приховати за агресивністю власну безпомічність і
боягузтво, за неадекватною поведінкою правителів – божевілля всієї нації, за
палаючою ненавистю – звичайну заздрість до українського свободолюбства,
української відважності і непокори, яких ніколи не було в росіян.
У казці Васильченка все
завершується оптимістично. Козак Ось розуміє істинні наміри москаля Ася, а той,
в свою чергу, котиться під три чорти. Але чи так все буде у реальному житті?
Коли ж нарешті скінчиться це нерівне протистояння між Україною та Росією? Та й чи скінчиться
воно взагалі колись?... Можливо, коли врешті-решт всі українці візьмуть приклад
із козака Ося, і зрозуміють, що нічого нам шукати в Росії підтримки: ніколи не
простягне нам вона руку допомоги, а тільки підло встромить ніж у спину, як робила це сотні, тисячі разів!
Можливо, коли ветерани Другої світової з
обох боків російсько-українського фронту поховають своїх онуків… Можливо, коли
світ прозріє і перестане рахувати смерті, а зробить хоча б щось, щоб їм запобігти…
Можливо, коли Росія нарешті захлинеться кров’ю і подавиться своїми амбіціями… Можливо, тоді все закінчиться, – і
Україна нарешті зможе просто жити, нікому
нічого не доводячи, ні з ким не воюючи, жити незалежно і щасливо, як
заповідав Шевченко… Маю надію, що все це
й справді колись буде. Але поки що протистояння триває, може, навіть більш
гостро, ніж будь-коли раніше. І чим би воно не завершилось, після нього Україна
вже не буде такою, якою була колись… Тільки чи стане вона нарешті вільною, як
козак Ось, а чи буде підкорятися усіляким Асям – залежить від нас… Головне – пам’ятати
уривок з поеми «Берестечко», автором якої є неперевершена Ліна Костенко:
Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з
Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона
ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьона накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити — Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, —
така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!
