Ліна Костенко, як ти жила, коли не могла писати 10 років? Як тобі було? Не здавалося, що увесь світ навколо став просторіший, але тобі в ньому затісно? Не було відчуття, ніби люди стали такими нецікавими, - просто як прочитані книжки, які ніколи не читатимеш вдруге. А хіба гарну книгу не хочеться перечитати ще раз?
Що ти робила, коли втратила свою музу? Що до цього призвело? Іноді мені здається, що частіше ми пишемо, коли нам погано, бо коли добре - на те не вистачає часу....
Ти почувалась віруючою людиною, якій забороняють йти до сповіді? Людиною невільною, ув'язненою у полоні власних думок... Чи думала ти про те, що, можливо, більше ніколи не зможеш написати, навіки залишаючись наодинці сама з собою? Скажи, як ти з цим боролась? Чи не боялась ти цієї самотності? Як знайшла у собі сили знову взятись до пера? Чи не відчувала його важкість, коли писала перше слово після стількох років?
Як тобі вдалося повернути натхнення? Що тобі допомогло? Якою була твоя реакція, коли слова знову полилися рікою, коли невидимі сили звільнили тебе від тих болючих тортур замкнутості власних думок? Кому ти дякувала? Може, Богові? А чи стало тобі легше? Авжеж, ти відчула себе звільненою...
А думки..думки стали ясними та прозорими, наче у голову впустили прохолодного повітря, яке профільтрувало увесь мозковий непотріб. І тоді знову можна було жити...
