30 березня 2014

Питання вичерпане

        «Раз за разом постає одне і те саме питання: як владі              вдається перетворювати нормальних людей в заплічних справ майстрів, як може батько сім’ї повертатися додому, цілувати жінку і дітей після того, як цілий день мучив і вбивав інших жінок і дітей?»
                                                         Марк Леві «Піти, щоб повернутись»

 Питання порівняння Помаранчевої революції та Революції гідності для мене вже давно є вичерпаним та недоцільним. Про це можна було писати на самому початку, коли студенти відреагували на призупинення процесу підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, вийшовши на Євромайдан. Тоді я б сказала, що поєднує ці дві події спільна ідея, однакові людські цінності, бажання жити краще…
Та пройшов час… Недарма події 2013-2014 рр. називають Революцією гідності, під час неї все більше людей усвідомлювало, що таке гідність і з чим її їдять.
А от негідно було зі сторони влади розганяти мирну демонстрацію звичайних студентів, які вийшли за ідею; негідно було стояти проти народу; негідно бити жінок та дітей, коли вдома свої ж жінки та діти; негідно втікати з країни, не підтримавши своїх побратимів; негідно досі не звертатись до народу, якщо ти президент, не мати з ним ніякого контакту; негідно, перепрошую, ходити на золотий унітаз, коли люди доживають свої останні дні через те, що не можуть собі дозволити нормально харчуватись, та ще й годувати власну сімю за мізерні зарплати та пенсії, коли ж у будинку вельмишановного президента свиням на їжу виділяли більші кошти, ніж прожитковий мінімум; негідно було стояти на Антиєвромайдані за те, що тобі заплатять 200 гривень і ти зможеш купити матусі подарунок на День народження, в той час, коли люди гинули під кулями  на Євромайдані, а матері полеглих не знали, як далі жити і для них найкращим подарунком було б життя їхніх дітей; негідно було сидіти вдома, вже негідно було мовчати…
Хіба можна порівняти ці події з революцією, яка була через фанатичне ставлення до кандидата в президенти та надій на зміну принципу керування державою? То була революція фольклорно-політичного характеру, після якої всі лише заговорили про те, що наш народ може повстати за умови обєднання спільною ідеєю, то був лише початок…
Так само, як і недоцільно, на мою думку, порівнювати та обговорювати після Революції гідності діяльність та оперативність журналістів, коли більшість з них стояли на майдані і гинули під кулями… Можу тільки сказати про ганьбу тих журналістів, які дозволяли собі подавати неправдиву інформацію про події з Майдану, про ганьбу російських ЗМІ, які й зараз беруть на себе забагато, розказуючи про погоду в Москві, Ярославлі, Нижньому Новгороді, а також Криму, Харкові, Донецьку та Луганську, не запитуючи людей, чи хочуть вони того. Україна єдина! Слава Україні!

Журналістика – це творчість чи ремесло?

Мабуть, кожен вправі для себе обирати… Для мене – це і творчість, і ремесло. Так, журналістика – це професія, яка потребує креативності, об’єктивності та власне творчого підходу. Якби не ці фактори, усі журналістські доробки були б одноманітними та неживими. Журналіст повинен вміти передати власні емоції, відчуття, описати події так, щоб читач проник у них, захопився, зрозумів, усвідомив.
Тоді постає питання: чи повинен журналіст мати журналістську освіту? Чи можна бути лише творчою особистістю? Варто мати освіту. Бо тут і постає елемент ремесла в журналістиці. Ремесло полягає в тому, щоб знати та володіти навиками журналіста, правильно будувати тексти, знати послідовність дій в процесі написання статті або зйомки відеосюжету, володіти здатністю обробляти інформацію. Звісно, пуста незв’язна балаканина – це не журналістика…
Найперше, журналіст – це людина, яка покликана стати журналістом, людина, яка завжди має, що сказати, людина витримана, свідома, людина, яка береться за перо, шукаючи тим самим себе, у спробі самовираження.
Як на мене, поняття ремесла та творчості нерозривні між собою, балансуючі у діяльності будь-якого, вартого уваги журналіста.