Вочевидь, навіть дим має тіні.

Що казати тоді про людину?

Допиваючи терпкий мартіні,

відчуваючи осад провини,

відпускаючи ноти сумління,

виливаючись тим, хто навпроти,

краще вір, довіряй ліпше тіням!

Ті не зрадять твоєї скорботи.

Очевидно, й стіна має вуха.

Що казати тоді про людину?

Не шукай в слухачі відчайдуха –

сам збудуєш собі домовину.

І бесід не веди з гордяками,

не розказуй своє принциповим!

Краще вже говори з будяками

чи біду розділи з тютюновим!

Квіти теж мають очі – це точно.

Що казати тоді про людину?

Та вони все сприймуть непорочно,

а твій «друг» те плітками окине.

Віднайди собі тіні чи квіти,

стіни, камінь, дощі – неважливо!

З усіма можна поговорити,

та людина лиш зрадить людину...

…нині хочу сидіти край моря,

споглядати на сніжні меви,

де морським духмянітиме воля,

де людським шепотітимуть леви.

Де  в пісок закрадуться ноги,

ну а хвиля оголить душу,

де думки віднайдуть пороги,

моряки ж – довгождану сушу.

Де людина не знайде горя,

де не знають сльозИ вдОви,

де всі мертві сидять поряд,

а живі з ними млосно говорять.

Де п’янка не тільки отрута,

а гірка не лише самотність,

де прості не пізнають скрути,

а безхатченки – ту бездомність.

Та знайти де таке море?

Що йому невідомі біди,

що сидиш собі на просторах

і не хочеться більше тліти…

Провладний Левіафан, або Сучасна російська притча

«Левіафан» - похмуре і сильне кіно, за яким коли-небудь будуть судити про атмосферу путінської Росії. Ті, хто в ній не живе, судять вже зараз.

Дмитро Биков, оглядач російського видання «Новая газета»

Цьогоріч на премію «Оскар» Росія висунула фільм Андрія Звягінцева «Левіафан», який наразі програв у боротьбі з польською «Ідою» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». У стрічці знялися Олексій Серебряков, Олена Лядова, Володимир Вдовиченков, Роман Мадянов, Анна Уколова та інші.

Це соціальна драма, яка викликала неабиякий подив у зарубіжних кінокритиків (в тому числі й українських) з приводу правдивості та сучасності сюжету, але і не менш гострі заперечення вироку, поставленого Звягінцевим Росії, вітчизняними російськими критиками. До того ж, коли недоліків та претензій забагато, світ кипить зовсім протилежними думками, а кінокритики, надриваючи голос, доводять своє, – вже тоді можна з точністю декламувати, що твір вийшов з-за канонічних рамок та, беззаперечно, є чимось, про що раніше не говорили…

За сюжетом автомеханік Микола живе з сім’єю в маленькому містечку на березі Баренцева моря. Його будинок і майстерня розташовуються на доволі зручному та видному місці, саме через те релігійний, але корумпований мер вирішує вилучити, привласнити та використати ділянку у власних цілях. Чоловік намагається принаймні домогтися гідної компенсації, але програє справу в суді, який знаходиться «в кишені» у того ж таки глави. Коли Микола звертається за допомогою до свого друга Дмитра, московського адвоката, той збирає на мера дієвий компромат, намагаючись його шантажувати. Тим часом дружина слюсаря заводить з москвичем роман, а його син вештається з такими ж неприкаяними підлітками…

Спочатку картина може здаватись затягнутою: довгі пейзажні панорами, виокремлення сюжетних деталей, показ мало не всього відрізку дороги, подекуди затяжне та напружене мовчання. Але згодом приходить усвідомлення, що без кожного з цих елементів не було б того ефекту переживання життєвих ситуацій разом з героями. Хоча перевірено, що емпатії глядача можна досягти і без подібних кіноефектів. Проте вважатимемо це особливістю «Левіафана», яку теж треба вміти втілити правильно, адже глядач має вільну альтернативу – дивитись фільм або в будь-який момент припинити перегляд, якщо він здасться йому хоч трохи нудним. Зрештою, такий висновок можна зробити і просто подивившись на тривалість фільму – 2 години 20 хвилин. Якщо в очах глядача російський кінематограф досі не став авторитетним, то навряд чи він зважиться витратити 2 з надлишком години свого життя задля, на перший погляд, примітивного кіно. Але тут вже постає інший фактор, психологічний, який виграє за рахунок популярності фільму: про нього надто багато говорять. Найперше – це те, що Звягінцев є поки єдиним, хто наважився висловитися про відділення Росії від Бога і про те, яку роль зіграла в цьому церква. А лише за це фільм можна було б назвати визначною подією і свідомим відважним вчинком. Очевидно, жоден кіноман не проґавить можливості власноруч оцінити цей феномен.

Та коли питання того варто чи ні дивитись фільм залишається позаду, постає інше – хто ж насправді є тим Левіафаном, який зображується в Біблії як страшна потвора, наділена величезною силою. Чи, може, за назвою криється інтерпретація Гоббса, за якої Левіафан – казкове всепоглинаюче чудовисько, що символізує державу: воно користується тим, що люди довірили йому свої суспільні інтереси та вважає, що має повне право посягати не тільки на керування людьми, але й на їхнє майно, життя, і що найжахливіше – на їхній внутрішній світ та релігійні переконання.

Варто відмітити, що в кожному з персонажів фільму переплітаються як позитивні риси, так і негативні, що допомагає глядачеві краще роздивитись в них характери, вчинки та мотиви реальних людей. До прикладу, Микола – хороший сім’янин, але має слабкість до випивки; його жінка працьовита та хазяйновита, проте це не заважає їй зрадити чоловікові; син Миколи має хороші стосунки з татом, однак зовсім не поважає мачуху; мер міста всіма правдами і кривдами намагається відсудити земельну ділянку, одночасно будучи глибоко релігійною людиною. Вочевидь, таким чином Звягінцев намагається донести, що Левіафан – це не тільки держава та влада, це людина, кожен має свого монстра в душі та несе власний хрест. Люди повинні боротись з провладним Левіафаном, але не мають забувати про своїх особистих левіафанчиків, яких самі й підгодовують, які несуть загрозу для нас та наших близьких, а отже є складниками тієї ж провладної системи, яку зламати можна, починаючи лише з самого себе.

Неабияка роль надається образам-символам кінострічки. Це і бурхливе море з хребтом величезного кита, який, очевидно, колись викинувся на берег не від хорошого життя. До того ж він відповідає уявленням про вигляд Левіафана. На це місце приходить хлопчик, коли йому зле на душі, ніби мріючи, щоб морська вода так само оголила кістки провладного монстра і дала спокій їхній сім’ї. Це і стара церква, в якій щовечора збираються підлітки з сигаретами та пивом, наче зневажаючи та нехтуючи релігією. Це і запитання «Ви вірите в Бога?», яке звучить з різних вуст протягом всього фільму, начебто піддаючи сумнівам ту ж таки віру. Насамкінець, це і розвага на пікніку, яка передбачає постріли в портрети колишніх російських можновладців та високопосадовців. «– А з нинішніх нікого нема? – Нинішнім ще час не прийшов». 

Отже, мистецтво, яке пропагує правду, повсякчас пробуджуватиме публіку від остаточного збайдужіння, а «Левіафан» вкотре підкреслює актуальність твердження російського державно діяча ХІХ століття С. Уварова, що скандує: «православ’я, самодержавність, народність». Звягінцев, у свою чергу, ставить Росію в незручне становище, задаючи злободенні нині питання, одне з яких: чи заслуговує довіри церква, побудована на людських кістках та сльозах?

Старша моя мамо…

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

Що ти в мені повік не одболиш!

Ліна Костенко

Банальне притуплене стукотіння комп’ютерних клавіш дає мені привід для спогадів. В дитинстві єдиним заспокоєнням був чистий аркуш паперу і друкувальна машинка, з якими мене ознайомила бабуся. Бухгалтер з великим стажем за плечима, вона садила мене маленьку (рочків 4-5) за той апарат, підкладала більшу за мене в 2 рази подушку під мої ж ноги (бо не діставала ще), вставляла аркуш, списаний з іншого боку незрозумілими обрахунками та звітами, і… вчила мене не робити помилок ні на папері, ні в житті. Це ж бо не сучасний комп’ютер, де все вирішує клавіша «delete», то справжній технічний монстр, який не дає права на похибку, в іншому випадку – мусиш друкувати з нуля, ба навіть про коректори тоді не здогадувались, хіба вправлялись невеличким лезом, яким обережно підтирали зайву літеру. Хоча мені до серйозних памфлетів було далеко, тоді я писала хіба листи до батьків по черзі з зізнаннями чи вибаченнями, типу «Мамо, я тебе люблю» або «Тато, вибач, я не хотіла тебе так розлютити», хоча і це, власне, допомагала писати мені вона.

Коли в бабусин кабінет нарешті поставили перший величезний комп’ютер (навіть у мене вдома його ще не було), той білий з опуклим екраном, я могла тільки тішитись. Поки вона опановувала програму «Word», я повністю віддавалась друкарській роботі, уявляючи себе справжнім журналістом, який має швидко написати визначену кількість літер. Пізніше, в останній рік, ні, останні дні її життя, коли на моє 12-річчя мені подарують комп’ютер, саме вона навчить мене ним користуватись. Абсурд… Зрештою, з цього і почалась моя журналістика.

А взагалі, це тільки одна з тисячі тих історій, пов’язаних з нею, що зіграла неабияку роль в моєму житті. Я кликала її «бабусею», але частіше «мамою». Вона і справді була як мама, у мене тоді було їх дві і я була найщасливішою дитиною на світі. У неї не було зморшок, вона завжди виглядала доглянуто і гарно, ввечері, читаючи книжку, вдягала окуляри, бо очі, певна річ, боліли від комп’ютера та цифр, а в свої 50, між іншим, вільно ставала на мостик, а ще, співала так чуттєво, що заслуховувались всі за святковим столом. А найголовніше – вона намагалась передати цей хист мені. Ми вчили ті пісні, а потім наспівували вдвох. Вона плекала в мені неймовірну любов до пісні, та цьому було неможливо не піддатись, слухаючи її напрочуд проникливий голос. Я завжди наслідувала їй, щоправда, вона неодноразово повторювала мені, що я зовсім не гнучка. На підтвердження її слів, після півроку циркової гімнастики, так і не сівши повністю на шпагат, я таки повернулась до вокалу. Однак після її смерті я більше не виступала на сцені. А ще, бабуся жахливо не любила, коли я ходжу з розпущеними косима. Будучи молодою, вона мала довге чорне волосся, майже до колін. А коли вийшла заміж, обрізала його, надто воно заважало вправлятись з господарством, тоді тато її чоловіка, мій прадідусь, тиждень з нею не говорив, так образився за ту відрізану красу. Тому досі, кожного ранку, я подумки промовляю «вибач», бо мені так і не вистачило розуму полюбити власну косу.

Розуму вона мене теж вчила, вчила світу. Будучи мудрою жінкою, матір’ю трьох дітей та бабусею п’ятьох онуків, я ніколи не відчувала нестачі уваги з її боку. Ніхто з нас, внуків, не відчував, я, до речі, є найстаршою.  Пам’ятаю, я завжди нервувала, коли бабуся вчила мене правильно мити підлогу: складати ганчірку, не жмакаючи, а вчетверо, а ще, гарно викручувати. Мені здавалось: яка різниця? Але я досі так роблю.

Вона неодноразово жартома наголошувала мені, коли я ставала старшою: «Підростеш – приводь свого нареченого до мене знайомити, бо тато нервуватиме (вона, очевидно, добре знала татів характер, недарма була його мамою), навіщо воно тобі, а я завжди прийму!». Я так і не привела.

Я завжди рівнялась на неї, і я ніколи не зрозумію, як у неї вистачило часу всього за 53 роки встигнути стільки. Встигнути залишити після себе безліч приємних спогадів. Я знала її лише своїх 12, але ніколи в житті я ще не зустрічала подібних на неї людей. Бо більше ніколи мене так не цілували в лоб; ніколи ніхто не приносив зранку мені їжу та чай з бергамотом як обов’язковий елемент одразу до ліжка на табуретці, при тому вмикаючи мультики, доки я ще потягуюсь та позіхаю в піжамі; більше ніколи я не чула такого голосу; ніколи ніхто не колекціонував мої вірші, написані від руки та з дитячим підписом знизу, ніби від відомого автора, біля ліжка, в тумбочці, майже щодня їх перечитуючи; ніхто не знає, що заспокоїти мої сльози і досі може стукіт клавіш друкарської машинки; ніколи зі мною так натхненно не розгадували годинами кросворди, лузаючи насіння мені і собі; до того ж, жодна бабуся, напевно, не любить так «Океан Ельзи», як любила вона, хоча тоді, в свої 11, я запевняла її, що це пропащий гурт, але найголовніше – ніхто досі не посміхнувся мені такою ж щирою та невимушеною посмішкою, як посміхається мені вона з фотографії чи з пам’ятника… Її смерть змусила мене подорослішати. Хоча інколи бабуся сниться мені, розповідаючи, що їй тепер добре, краще, ніж було останній рік життя зі страшним невиліковним діагнозом раку. І тоді вона теж посміхається, тоді ж я знову відчуваю себе дитиною…