Сьогодні моїй рідній сестричці виповнилося б 10 років. На жаль, її немає з нами вже цілих 5. Мій біль назавжди залишиться моїм,але я хочу, щоб вона знала, що я її досі люблю, любитиму завжди, бо вона забрала частинку моєї душі з собою. Я знаю, що вона - мій ангел. Земля тобі пухом, рідненька.

Оттого что человек умер, его нельзя перестать любить, черт побери, особенно если он был лучше всех живых, понимаешь?
Джером Дэвид Сэлинджер, «Над пропастью во ржи»

З миру по нитці – голому сорочка

Кажуть, що щастя – це мир із самим собою. Чи, іншими словами, внутрішня гармонія.

Повної гармонії у житті можна досягнути лише тоді, коли дбаєш не тільки про матеріальні блага, а передусім про моральні цінності, про власну людяність та її практичні вияви. Адже найперше, чого нас  навчають батьки, – це бути Людиною з великої літери.

Бути Людиною не в значенні високих посад та особливих відзнак, не в сенсі кар’єрного зросту та наявності диплому про вищу освіту. Мабуть, ідеться насамперед про високу духовність, яку кожен із нас протягом усього життя повинен наполегливо виховувати у самому собі. У такому разі, не має значення, хто ти – будівельник, жнивар, фермер, прибиральник чи директор металургійного заводу. Бо саме толерантність, милосердя, любов до ближнього, вміння допомогти у скрутній ситуації робить тебе Людиною. І це неабияке мистецтво, якого також треба вчитися. 

На жаль, на сьогодні людей, які потребують допомоги, певно, більше, ніж тих, хто здатен їм допомогти, проте, дякувати Богові, знаходяться й ті, хто прагне будь-що покласти кінець чужому горю.

У це важко повірити, але серед людей, які намагаються хоч якось полегшити страждання нужденних, доволі багато  ДІТЕЙ! Дітей, які самі живуть повноцінним життям та усвідомлюють, що окрім них є ще їхні однолітки, які не мають змоги жити так само. Деякі з тих бідолашних ніколи не бачили світу, дехто не може розмовляти або самостійно ходити, дехто - чути.На благодійній сторінці допомоги  дворічному Андрійкові, який народився без рук та ніг, десятирічний хлопчик написав: 

«Відправив 30 гривень. Я розумію, що цього мало, але поки це все, що в мене є. Незабаром у мене День народження, і мені подарують гроші. Я напишу».

 Кажуть, усвідомлення приходить із віком, та невже у справі милосердя все навпаки? Невже люди втратили, переросли свою жалісливість та прагнення допомогти іншим? У дитинстві ми створювали годівнички для птахів,щоб захистити їх від голоду, та з роками перестали помічати навіть людей, які просять кусня хліба. Таке враження, що зараз легше виставити за двері людину, ніж кота.
Дев’ятирічний хлопчик із Дніпропетровська організовує благодійні ярмарки та концерти, а виручені гроші передає в дитячі будинки-інтернати.

«Мама думала, що я жартую, - серйозно пояснює Бориско. - А я уявив: як таке може бути, щоб не було ні тата, ні мами? Хто ж цим діткам читає казку на ніч? Хто їм допомагає? Виходить, вони зовсім одні. Так захотілося якось допомогти. І ось ми разом з мамою вирушили в інтернат».

 Звідки у дитини таке яскраво виражене почуття жалю до слабших? І чому його так бракує дорослим? Це не риторичне питання, а, на мою думку, ключова проблема нашого суспільного життя.

Я ні в якому разі не натякаю на те, що милосердних людей сьогодні немає, але вважаю, що їх має бути більше. Деколи просто слова втіхи можуть надати людині життєвих сил та витримки, допомогти піднятися з колін та більше ніколи не опускати руки. Не женіться за грошима, їх ніколи не буде багато, подивіться навколо, можливо, хтось саме в цю хвилину потребує вашої допомоги. Збережіть чиєсь життя, протягніть руку допомоги у скрутну хвилину! Бо усе в цьому світі повертається сторицею.

Наш менталітет? Знаки Зодіаку, чи виховання?

Відверто кажучи, мені вже давно хочеться поговорити про досить-таки неформальну штуку, як менталітет нашої країни.

Сьогодні запізнювалась на маршрутку, доки вибігла з магазину, двері вже зачинились. Я носом  в ніс опинилась перед нею, постукала у вікно, помахала рукою, зробила ще декілька рухів, які чітко дали зрозуміти, що я б хотіла приєднатсь до сидячих там. І як на вашу думку? Пасажири, помітивши мене, попросили водія зупинити автомобіль? Можливо, ви думаєте, що здійнявся галас з проханнями про допомогу? Чи один за одним люди почали виходити з маршрутки в знак власного протесту та підтримки неуважності з боку водія? Може, з криками відкрити двері люди накинулись на нього? Можливо, вони власноруч намагались припинити рух автобуса? 

НІ.

Усі сиділи непорушно, дивлячись мені у вічі, розглядавши мій одяг та оволодівшу мною паніку. Деякі посміхались, деякі обернулись в іншу сторону, дехто з них щойно знайшов щось цікаве та інтригуюче у своїй сумці. АБИЩО, тільки не прохання зупинитися! Я не дивуюсь... УКРАЇНА! 

А якщо б я поспішала рятувати чиєсь життя... Або запізнювалася б на співбесіду, яка вирішуватиме моє майбутнє. А може я запізнювалася на потяг? Авжеж, залізничний знаходиться не в тій стороні, я без валізи та не у відповідному одязі (для рятування чиєїсь долі). Та де ж ваша людяність, ЛЮДИ? Накінець, ви ж самі можете у будь-який момент опинитися в такій ситації. Чи вам невідомо про "ефект бумерангу"? Ні? ДАРМА.