Кажуть, що щастя – це мир із самим собою. Чи, іншими
словами, внутрішня гармонія.
Повної гармонії у житті можна досягнути лише тоді,
коли дбаєш не тільки про матеріальні блага, а передусім про моральні цінності,
про власну людяність та її практичні вияви. Адже найперше, чого нас
навчають батьки, – це бути Людиною з великої літери.
Бути Людиною не в значенні високих посад та особливих
відзнак, не в сенсі кар’єрного зросту та наявності диплому про вищу освіту.
Мабуть, ідеться насамперед про високу духовність, яку кожен із нас протягом
усього життя повинен наполегливо виховувати у самому собі. У такому разі, не
має значення, хто ти – будівельник, жнивар,
фермер, прибиральник чи директор металургійного заводу. Бо саме толерантність,
милосердя, любов до ближнього, вміння допомогти у скрутній ситуації робить тебе
Людиною. І це неабияке мистецтво, якого також треба вчитися.
На жаль, на сьогодні людей,
які потребують допомоги, певно, більше, ніж тих, хто здатен їм допомогти,
проте, дякувати Богові, знаходяться й ті, хто прагне будь-що покласти кінець
чужому горю.
У це важко повірити, але серед людей, які намагаються
хоч якось полегшити страждання нужденних, доволі багато ДІТЕЙ! Дітей, які
самі живуть повноцінним життям та усвідомлюють, що окрім них є ще їхні
однолітки, які не мають змоги жити так само. Деякі з тих бідолашних ніколи не бачили світу,
дехто не може розмовляти або самостійно ходити, дехто - чути.На благодійній сторінці допомоги
дворічному Андрійкові, який народився без рук та ніг, десятирічний хлопчик
написав:
«Відправив 30 гривень. Я розумію, що цього мало, але
поки це все, що в мене є. Незабаром у мене День народження, і мені подарують
гроші. Я напишу».
Кажуть, усвідомлення приходить із віком,
та невже у справі милосердя все навпаки? Невже люди втратили, переросли свою
жалісливість та прагнення допомогти іншим? У дитинстві ми
створювали годівнички для птахів,щоб захистити їх від голоду, та з
роками перестали помічати навіть людей, які просять кусня хліба. Таке
враження, що зараз легше виставити за двері людину, ніж кота.
Дев’ятирічний хлопчик із Дніпропетровська
організовує благодійні ярмарки та концерти, а виручені гроші передає в дитячі
будинки-інтернати.
«Мама думала, що я жартую, - серйозно пояснює Бориско.
- А я уявив: як таке може бути, щоб не було ні тата, ні мами? Хто ж цим діткам
читає казку на ніч? Хто їм допомагає? Виходить, вони зовсім одні. Так
захотілося якось допомогти. І ось ми разом з мамою вирушили в інтернат».
Звідки у дитини таке яскраво виражене почуття
жалю до слабших? І чому його так бракує дорослим? Це не риторичне питання, а,
на мою думку, ключова проблема нашого суспільного життя.
Я ні в якому разі не натякаю на те, що милосердних
людей сьогодні немає, але вважаю, що їх має бути більше. Деколи просто слова
втіхи можуть надати людині життєвих сил та витримки, допомогти піднятися з
колін та більше ніколи не опускати руки. Не женіться за грошима, їх ніколи не
буде багато, подивіться навколо, можливо, хтось саме в цю хвилину потребує
вашої допомоги. Збережіть чиєсь життя, протягніть руку допомоги у скрутну
хвилину! Бо усе в цьому світі повертається сторицею.
