Місія журналіста

Завдання журналіста у сучасному суспільному просторі полягає у малому: донесення правдивих фактів та достовірної інформації до народу, який прагне бути в курсі подій. Але багато хто не може виконати навіть цього… Ідеальний журналіст – це об’єктивний журналіст, теза, яку ми чуємо всюди. Порівняємо те, як колись відбирали журналістів, і хто є журналістом нині. Тепер можна і не мати журналістської освіти, достатньо говорити те, що хоче чути соціум. Колись це мали бути люди вірні своєму народові та самому собі.

Чому зараз ЗМІ втрачають передові позиції? Бо все частіше журналісти вірні владі, яка не вірна народові. На жаль, меншість представників ЗМІ усвідомлює власне вплив ЗМІ на формування громадської думки та управління масовими емоціями. А ті, хто усвідомлюють, користуються цим, нав’язуючи людям інформацію, яка вигідна тим, на кого вони працюють.

Останнім часом журналісти займаються лише «інформаційною проституцією», зраджуючи навіть власним принципам заради прибутку. Але про що може йти мова, коли лікарі дозволяють собі порушувати клятву Гіппократу, а президенти, присягаючи на вірність народові на Пересопницькому Євангелії, згодом (або зразу) забувають про свої обіцянки.

Варто сказати, що дехто з нас забуває, що «професія» з латинської перекладається як «покликання», тому це не просто засіб збагатитися, а ще й праця, яка дана Богом. 

Питання вичерпане

        «Раз за разом постає одне і те саме питання: як владі              вдається перетворювати нормальних людей в заплічних справ майстрів, як може батько сім’ї повертатися додому, цілувати жінку і дітей після того, як цілий день мучив і вбивав інших жінок і дітей?»

                                                         Марк Леві «Піти, щоб повернутись»

 Питання порівняння Помаранчевої революції та Революції гідності для мене вже давно є вичерпаним та недоцільним. Про це можна було писати на самому початку, коли студенти відреагували на призупинення процесу підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, вийшовши на Євромайдан. Тоді я б сказала, що поєднує ці дві події спільна ідея, однакові людські цінності, бажання жити краще…

Та пройшов час… Недарма події 2013-2014 рр. називають Революцією гідності, під час неї все більше людей усвідомлювало, що таке гідність і з чим її їдять.

А от негідно було зі сторони влади розганяти мирну демонстрацію звичайних студентів, які вийшли за ідею; негідно було стояти проти народу; негідно бити жінок та дітей, коли вдома свої ж жінки та діти; негідно втікати з країни, не підтримавши своїх побратимів; негідно досі не звертатись до народу, якщо ти президент, не мати з ним ніякого контакту; негідно, перепрошую, ходити на золотий унітаз, коли люди доживають свої останні дні через те, що не можуть собі дозволити нормально харчуватись, та ще й годувати власну сім’ю за мізерні зарплати та пенсії, коли ж у будинку вельмишановного президента свиням на їжу виділяли більші кошти, ніж прожитковий мінімум; негідно було стояти на Антиєвромайдані за те, що тобі заплатять 200 гривень і ти зможеш купити матусі подарунок на День народження, в той час, коли люди гинули під кулями  на Євромайдані, а матері полеглих не знали, як далі жити і для них найкращим подарунком було б життя їхніх дітей; негідно було сидіти вдома, вже негідно було мовчати…

Хіба можна порівняти ці події з революцією, яка була через фанатичне ставлення до кандидата в президенти та надій на зміну принципу керування державою? То була революція фольклорно-політичного характеру, після якої всі лише заговорили про те, що наш народ може повстати за умови об’єднання спільною ідеєю, то був лише початок…

Так само, як і недоцільно, на мою думку, порівнювати та обговорювати після Революції гідності діяльність та оперативність журналістів, коли більшість з них стояли на майдані і гинули під кулями… Можу тільки сказати про ганьбу тих журналістів, які дозволяли собі подавати неправдиву інформацію про події з Майдану, про ганьбу російських ЗМІ, які й зараз беруть на себе забагато, розказуючи про погоду в Москві, Ярославлі, Нижньому Новгороді, а також Криму, Харкові, Донецьку та Луганську, не запитуючи людей, чи хочуть вони того. Україна єдина! Слава Україні!

Журналістика – це творчість чи ремесло?

Мабуть, кожен вправі для себе обирати… Для мене – це і творчість, і ремесло. Так, журналістика – це професія, яка потребує креативності, об’єктивності та власне творчого підходу. Якби не ці фактори, усі журналістські доробки були б одноманітними та неживими. Журналіст повинен вміти передати власні емоції, відчуття, описати події так, щоб читач проник у них, захопився, зрозумів, усвідомив.

Тоді постає питання: чи повинен журналіст мати журналістську освіту? Чи можна бути лише творчою особистістю? Варто мати освіту. Бо тут і постає елемент ремесла в журналістиці. Ремесло полягає в тому, щоб знати та володіти навиками журналіста, правильно будувати тексти, знати послідовність дій в процесі написання статті або зйомки відеосюжету, володіти здатністю обробляти інформацію. Звісно, пуста незв’язна балаканина – це не журналістика…

Найперше, журналіст – це людина, яка покликана стати журналістом, людина, яка завжди має, що сказати, людина витримана, свідома, людина, яка береться за перо, шукаючи тим самим себе, у спробі самовираження.

Як на мене, поняття ремесла та творчості нерозривні між собою, балансуючі у діяльності будь-якого, вартого уваги журналіста.

Джентльменство

Допоки у транспорті дівчата муситимуть стояти, в той час, коли хлопці сидять, я не віритиму в джентльменство. Я вже мовчу про бабусь...

Граблі минулого

Аналізуючи будь-який політичний процес, завжди потрібно звертатися до його витоків, себто до історії, бо ж і вивчають її для того, щоб не повторювати ті самі помилки. Свідомо можу зазначити, що наші політики її не знають, як і не мають найменшого уявлення про те, що історія має властивість повторюватися у своїх найгірших проявах за нерозумного керування країною. Не має майбутнього та держава, народ якої не знає власної історії. Взяти до прикладу поляків, це люди, які знають усі важливі події та процеси, які протягом багатьох століть відбувались у їхній державі, люди, які не повторюють старих помилок. Чи не нагадують вам ні про що такі рядки:

«На майдані коло церкви 
революція іде. 
— Хай чабан! — усі гукнули,— 
за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі,— 
гей, на коні, всі у путь! 
Закипіло, зашуміло — 
тільки прапори цвітуть…

На майдані коло церкви 
постмутились матері: 
та світи ж ти їм дорогу, 
ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає. 
Замовкає річ… 
Вечір. 
Ніч.»

Більшість з нас, українців, не знає навіть автора цього вірша, а варто б. Вірш написаний Павлом Тичиною ще у 1918 році. Можливо, якби кожен з нас прочитав його вчасно, ми б не допустили до влади чергового «чабана», який знову вбачатиме у нас стадо овець.

Граблі минулого тюкають нас по лобі, ми ж маскуємо рани від них кремом обіцянок, а потім невдоволені порушенням псевдоспокою, знову стаємо до революції…

Омофони

Дякуючи моєму викладачеві з української мови в ЗМІ, вивчаючи омофони (це слова однакові за звучанням, але різні за написанням), вийшов такий віршик зі слів "не суть" і "несуть", які потрібно було ввести в речення:

Не суть,що ти мене кохаєш досі,
і навіть те,що ти мені був завжди вірний.
А те,що почуття твої зотліли в осінь,
а те, що твої дії нас несуть у прірву.

Там було ще багато слів, типу "зміни" і "з міни", "зводи" і "з води", "звіт і з віт", але з того вийшло не таке цікаве. Роздумую над можливістю повернення моєї музи додому :)