Старша моя мамо…

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

Що ти в мені повік не одболиш!

Ліна Костенко

Банальне притуплене стукотіння комп’ютерних клавіш дає мені привід для спогадів. В дитинстві єдиним заспокоєнням був чистий аркуш паперу і друкувальна машинка, з якими мене ознайомила бабуся. Бухгалтер з великим стажем за плечима, вона садила мене маленьку (рочків 4-5) за той апарат, підкладала більшу за мене в 2 рази подушку під мої ж ноги (бо не діставала ще), вставляла аркуш, списаний з іншого боку незрозумілими обрахунками та звітами, і… вчила мене не робити помилок ні на папері, ні в житті. Це ж бо не сучасний комп’ютер, де все вирішує клавіша «delete», то справжній технічний монстр, який не дає права на похибку, в іншому випадку – мусиш друкувати з нуля, ба навіть про коректори тоді не здогадувались, хіба вправлялись невеличким лезом, яким обережно підтирали зайву літеру. Хоча мені до серйозних памфлетів було далеко, тоді я писала хіба листи до батьків по черзі з зізнаннями чи вибаченнями, типу «Мамо, я тебе люблю» або «Тато, вибач, я не хотіла тебе так розлютити», хоча і це, власне, допомагала писати мені вона.

Коли в бабусин кабінет нарешті поставили перший величезний комп’ютер (навіть у мене вдома його ще не було), той білий з опуклим екраном, я могла тільки тішитись. Поки вона опановувала програму «Word», я повністю віддавалась друкарській роботі, уявляючи себе справжнім журналістом, який має швидко написати визначену кількість літер. Пізніше, в останній рік, ні, останні дні її життя, коли на моє 12-річчя мені подарують комп’ютер, саме вона навчить мене ним користуватись. Абсурд… Зрештою, з цього і почалась моя журналістика.

А взагалі, це тільки одна з тисячі тих історій, пов’язаних з нею, що зіграла неабияку роль в моєму житті. Я кликала її «бабусею», але частіше «мамою». Вона і справді була як мама, у мене тоді було їх дві і я була найщасливішою дитиною на світі. У неї не було зморшок, вона завжди виглядала доглянуто і гарно, ввечері, читаючи книжку, вдягала окуляри, бо очі, певна річ, боліли від комп’ютера та цифр, а в свої 50, між іншим, вільно ставала на мостик, а ще, співала так чуттєво, що заслуховувались всі за святковим столом. А найголовніше – вона намагалась передати цей хист мені. Ми вчили ті пісні, а потім наспівували вдвох. Вона плекала в мені неймовірну любов до пісні, та цьому було неможливо не піддатись, слухаючи її напрочуд проникливий голос. Я завжди наслідувала їй, щоправда, вона неодноразово повторювала мені, що я зовсім не гнучка. На підтвердження її слів, після півроку циркової гімнастики, так і не сівши повністю на шпагат, я таки повернулась до вокалу. Однак після її смерті я більше не виступала на сцені. А ще, бабуся жахливо не любила, коли я ходжу з розпущеними косима. Будучи молодою, вона мала довге чорне волосся, майже до колін. А коли вийшла заміж, обрізала його, надто воно заважало вправлятись з господарством, тоді тато її чоловіка, мій прадідусь, тиждень з нею не говорив, так образився за ту відрізану красу. Тому досі, кожного ранку, я подумки промовляю «вибач», бо мені так і не вистачило розуму полюбити власну косу.

Розуму вона мене теж вчила, вчила світу. Будучи мудрою жінкою, матір’ю трьох дітей та бабусею п’ятьох онуків, я ніколи не відчувала нестачі уваги з її боку. Ніхто з нас, внуків, не відчував, я, до речі, є найстаршою.  Пам’ятаю, я завжди нервувала, коли бабуся вчила мене правильно мити підлогу: складати ганчірку, не жмакаючи, а вчетверо, а ще, гарно викручувати. Мені здавалось: яка різниця? Але я досі так роблю.

Вона неодноразово жартома наголошувала мені, коли я ставала старшою: «Підростеш – приводь свого нареченого до мене знайомити, бо тато нервуватиме (вона, очевидно, добре знала татів характер, недарма була його мамою), навіщо воно тобі, а я завжди прийму!». Я так і не привела.

Я завжди рівнялась на неї, і я ніколи не зрозумію, як у неї вистачило часу всього за 53 роки встигнути стільки. Встигнути залишити після себе безліч приємних спогадів. Я знала її лише своїх 12, але ніколи в житті я ще не зустрічала подібних на неї людей. Бо більше ніколи мене так не цілували в лоб; ніколи ніхто не приносив зранку мені їжу та чай з бергамотом як обов’язковий елемент одразу до ліжка на табуретці, при тому вмикаючи мультики, доки я ще потягуюсь та позіхаю в піжамі; більше ніколи я не чула такого голосу; ніколи ніхто не колекціонував мої вірші, написані від руки та з дитячим підписом знизу, ніби від відомого автора, біля ліжка, в тумбочці, майже щодня їх перечитуючи; ніхто не знає, що заспокоїти мої сльози і досі може стукіт клавіш друкарської машинки; ніколи зі мною так натхненно не розгадували годинами кросворди, лузаючи насіння мені і собі; до того ж, жодна бабуся, напевно, не любить так «Океан Ельзи», як любила вона, хоча тоді, в свої 11, я запевняла її, що це пропащий гурт, але найголовніше – ніхто досі не посміхнувся мені такою ж щирою та невимушеною посмішкою, як посміхається мені вона з фотографії чи з пам’ятника… Її смерть змусила мене подорослішати. Хоча інколи бабуся сниться мені, розповідаючи, що їй тепер добре, краще, ніж було останній рік життя зі страшним невиліковним діагнозом раку. І тоді вона теж посміхається, тоді ж я знову відчуваю себе дитиною…